Юридична природа лізингу

Складність  і  певна  новизна  відносин,   що розглядаються, зумовили існування різних точок зору щодо їх юридичної природи. В континентальній Європі з'явилась значна кількість теорій про правову природу лізингу, але на особливу увагу заслуговують два узагальнених підходи.

Згідно   першого,    лізинг  аналізується   за допомогою традиційних інститутів цивільного права:

договорів оренди, купівлі-продажу, доручення і т.п.

Інший підхід базується на думці про те, що складність і оригінальність відносин дає підстави розглядати їх як особливі відносини.

Кожна з теорій керується будь-яким одним аспектом лізингу: або незвичайними взаємовідносинами виробника і користувача, або обсягом прав і обов'язків користувача, які практично наближаються, до обсягу прав та обов'язків власника.

Схожість одного з елементів лізингу з договором оренди призвела до появи концепції, за якою договір лізингу   розглядається   як   договір   оренди   із специфічними рисами. Цю точку зору, зокрема, поділяють німецькі спеціалісти Бук і Ларенц. Але в договорі лізингу є таки особливості, які можуть бути кваліфіковані як «специфічні риси».

Незважаючи на те, що договір оренди, як і договір лізингу  опосередковують  відносини,  пов'язані з передачею обладнання у тимчасове користування, вони суттєво відрізняються один від одного суб'єктним складом, змістом договорів, наявністю в договорі лізингу елементів договору купівлі-продажу та іншим.

Західнонімецький цивіліст Ессер, який є прихильником аналізу договору лізингу за допомогою традиційних підходів цивільного права, вважає, що наявність в договорі лізингу опціона на купівлю дає можливість кваліфікувати його як договір купівлі-продажу у розстрочку особливого типу. Ця позиція також знайшла підтримку у швейцарській доктрині.

За договором купівлі-продажу у розстрочку право власності переходить від продавця до покупця, як правило, в момент укладання договору. За договором лізингу право власності зберігається за особою, що надала обладнання у тимчасове користування.

Також варто відмітити, що до змісту договору лізингу не включається обов'язок користувача щодо придбання  майна у  власність:  питання  купівлі обладнання   повністю   передається   на   розгляд користувача.

Деякі автори твердять, що лізинг несе в собі певні риси інституту доручення. Ця точка зору набула значного поширення у Франції та ФРН. Сутність цієї теорії, в якій розглядаються взаємовідносини між трьома учасниками, полягає у наступному: користувач доручає спеціалізованій компанії придбати майно, яке потім буде виступати предметом договору між ними. Це доручення лізингова компанія виконує шляхом укладання договору купівлі-продажу з виробником. Після цього користувач і майбутній лізингодавець ніби міняються полями: тепер останній доручає користувачу одержати обладнання, а також уповноважує його пред'являти первісному власнику всі претензії у зв'язку із належною якістю обладнання.

Порівняння  лізингу  з  договором  доручення викликає ряд заперечень. При такому порівнянні зникає основна  мета  лізингу:   тимчасове   користування обладнанням і подальше можливе його придбання у власність. Співставляючи права і обов'язки сторін двох договорів, можна виявити суттєві розбіжності між ними. Обладнання купується на ім'я лізингової компанії, що є цілком природно, оскільки вона виступає  покупцем.  Однак,  виходячи  із теорії доручення, воно має купуватись на ім'я користувача, оскільки він дає доручення і виступає в ролі довірителя. Крім того, користувач не відшкодовує компанії збитки, пов'язані з купівлею обладнання.

Що   стосується   передачі   користувачу   права пред'являти первісному власнику претензії щодо якості обладнання, то вона може бути охарактеризована як у ступка права вимоги, а не як доручення, оскільки користувач пред'являє претензії від свого імені, а не від імені лізингової компанії, і не одержує від останньої ніякого відшкодування витрат, які у нього можуть виникнути у зв'язку з пред'явленням і врегулюванням претензії.

За умов такої конструкції відносини між первісним власником і користувачем опиняються за її межами, в той час як ці відносини та їх правове регулювання грають суттєву роль в лізингу.

На сьогодні в доктрині можна також зустріти думку про те, що лізинг - є особливим видом договору майнового найму. Серед ключових заперечень, які висовуються проти цієї точки зору, можна зустріти наступні:

По-перше, договір лізингу зазвичай укладається на чітко встановлений незмінний строк, як правило, тривалий, нерідко такий, що охоплює весь строк ефективної служби машино-технічного обладнання. Строк передачі об'єкту у користування наближається до строку його господарської служби, тобто повної розрахункової амортизації. Протягом цього періоду

договір не може бути розірвано жодною Із сторін, а платежі не можуть бути припинені.

В цих умовах слід враховувати, що в процесі експлуатації майно може перестати задовільняти лізингоодержувача, зокрема, із-за "обезцінення" його фактом появи більш вдосконалених технічних об'єктів. На цей випадок в договорі обумовлюється можливість дострокового придбання об'єкту користувачем у власність для перепродажу або обміну його на більш досконалу модель з доплатою.

По-друге,      платежі     за     користування встановлюються відповідно на період, що складає більшу частину економічного життя майна, що на сьогодні являє собою в середньому 10-12 років експлуатації (прийнятий розрахунковий строк повної амортизації).   Строки   платежів   за   договором визначаються, однак, в 4-7 років, що дозволяє лізингодавцю у порівняно короткий строк повернути витрати на придбання майна чи основну їх частину.

По-третє,  після  закінчення  строку  договору лізингоодержувачу надається за умовами контракту право вибору: купити майно з оплатою згідно розміру його залишкової вартості, як правило, вона не перебільшує 5-6% початкової, або, нарешті, поновити контракт, як правило, на 1-2 роки, на умовах знижених платежів. Право лізингоодержувача на придбання майна у власність, а отже і обов'язок лізингодавця його продати складають важливу відмінну рису лізингу.

Остаточна вартість майна як база встановлення його  ціни  при  купівлі-продажу  чи  поновленні контракту визначається по-різному.  Інколи вона встановлюється сторонами чи експертизою за дійсною або «справедливою» ринковою вартістю, а інколи контрактом обумовлюється право лізингоодержувача на купівлю за "зниженою номінальною ціною", заздалегідь погодженою у контракті чи такою, що має бути визначена сторонами.

По-четверте, для договорів лізингу характерним є інший розподіл ряду прав і обов'язків між сторонами. Лізингова компанія звільняється від ряду звичних для наймодавця обов'язків, і в цьому виявляється, зокрема, чисто фінансовий характер операції. І, навпаки, наймач несе додаткові обов'язки.

На наймача перекладаються всі ризики, пов'язані із випадковою загибеллю або пошкодженням об'єкту. Незважаючи на те, що наймач не є власником об'єкту, він несе всі ризики псування та загибелі речі.

Крім   того,   на  наймача  покладаються   всі експлуатаційні ризики і обов'язки щодо ремонту технічного об'єкту, тобто не тільки поточному, але й капітальному, що має важливе значення, враховуючи тривалість строків експлуатації майна за договором лізингу.

Природно, що протягом строку дії договірних гарантій, які надаються виробником, лізингоодержувач має право звернутись до фірми-продуценту з питаннями щодо   ремонту.Після   закінчення   цього   періоду лізингоодержувач проводить будь-який ремонт на договірних засадах з  фірмами,  що займаються ремонтом, або згідно спеціально укладеного договору знаходиться на технічному обслуговуванні у виробника об'єкта лізингу.

Важливим   фактором   визначення   юридичної сутності договору лізингу є необхідність відмежування його від кредитного договору. Перш за все, об'єктом кредитного договору може бути виключно певна сума грошових коштів, а предметом лізингу, як вже зазначалось, - рухоме і нерухоме майно.

Крім того, тривалість кредитного договору, як правило,  значно  менше,  ніж час  економічного користування придбаним майном. Проте час тривалості лізингового договору (перш за все фінансового) має бути наближений до економічного часу користування майном, що орендується.

Визначаючи юридичну природу лізингу, треба чітко розмежовувати, чи розглядаються відносини між всіма учасниками лізингу чи розглядається лише договір  про  надання  обладнання  у  тимчасове користування. У першому випадку взагалі не можна говорити про якийсь один із відомих договорів чи про договір особливого роду, оскільки до складу всього комплексу в якості його елементів входять   відносини   купівлі-продажу,   відносини, пов'язані з тимчасовим користуванням обладнання, в деяких випадках - зайому, гарантії та інше. Відносини сторін цих договорів, їх взаємопов'язанність і взаємообумовленість представляють собою складну структуру, і розгляд, і регулювання будь-якої однієї з її складових частин призводить до її зруйнування.

Враховуючи все вище зазначене, доводиться визнати, що йдеться про особливий інститут, що потребує комплексного визначення і самостійного регулювання.

Таким чином, договір лізингу слід розглядати як новий самостійний вид договору.

Американський підхід.

Питання юридичної природи лізингу переважно розроблялись у континентальній Європі на відміну від країн «загального права». У США та Англії зусилля спрямовувались на те, щоб виробляти критерії для відмежування на практиці договору лізингу від різних суміжних цивільних правовідносин. Зміст цих критеріїв залежить від того, з яким договором співставляється договір   лізингу,   в   яких   цілях   проводиться відмежування, і який орган винесе рішення з цього питання.

В США особливого значення набула проблема проведення межі між договором лізингу і договором умовної купівлі-продажу. Під останнім розуміється договір купівлі-продажу, за яким право власності переходить  до  покупця  після  виконання  ним необхідних умов (як правило, умови про виплату купівельної ціни).

Американські суди та податкові органи по-різному вирішують  проблему  відмежування  лізингу  від суміжних  договорів.   Оскільки  лізинг,  як  вже відмічалось, надає сторонам суттєві податкові пільги, то податкові органи в першу чергу визначають, чи не є він "прихованою купівлею-продажем", якій сторони надали форму договору лізингу для того, щоб скористатися цими пільгами.

Американські   суди  переслідують   іншу  мету, оскільки для них важливо визначити, чи не підпадає договір, що розглядається, під категорію забезпечених угод, оскільки в цьому випадку настають інші юридичні наслідки.

Практика спирається на ряд нормативних актів. Служба внутрішніх доходів США періодично публікує Правила, в яких регулюються  ті  чи  інші  питання  лізингу  та викладаються  основні  критерії  для  проведення розмежувань між договором лізингу і договором умовної купівлі-продажу. До основних критеріїв згідно цих Правил належать наступні положення:

1. Договір не буде розглядатись як договір лізингу, якщо   періодичні   платежі   значно   перевищують справедливі ставки платежів за тимчасове користування даним видом обладнання. Тому завищені періодичні платежі можуть свідчити про бажання компанії якнайшвидше одержати вартість майна і про те, що укладено договір купівлі-продажу, а не лізингу.

2. Угода вважається лізинговою, якщо ціна, за яку користувач   зможе   придбати   обладнання,   буде "справедливою ринковою ціною" (ціна, яку повинен сплатити користувач за обладнання, має дорівнюватись ціні, по якій лізингодавець продав би це обладнання будь-якій особі).

3. Відносини вважаються договором лізингу в цілях оподаткування (і лізингова компанія розглядається як власник обладнання), якщо тільки користувач не експлуатує обладнання протягом всього строку його служби.

Англійський підхід.

Англійська лізингова асоціація визначає фінансовий лізинг як договір, за яким лізингодавець протягом обов'язкового періоду, одержуючи платежі, амортизує капітал та одержує прибуток.

Існує й інше визначення тієї ж асоціації: лізинг - це договір між лізингодавцем та користувачем на тимчасове користування специфічного майна, що було взяте у виробника або продавця користувачем. При цьому лізингодавець зберігає за собою право власності на це майно, а інша сторона володіє та користується майном, сплачуючи періодичні платежі.

У Фінансовому законі 1980 року викладені основні ознаки договору. Договір визнається лізингом, якщо він укладений на термін не менше 75% терміну його експлуатації, або в ньому передбачена повна або суттєва виплата вартості майна протягом строку дії договору, або в ньому передбачена можливість поновлення лізингу за зустрічне задоволення, яке значно менше існуючих ставок періодичних платежів на відкритому ринку в той же період.

Аналіз правової природи лізингу свідчить про очевидну різницю у підходах до розуміння сутності лізингу в різних країнах. Це пояснюється належністю тих чи інших країн до різних правових систем, відданістю певним правничим традиціям, ступенем поширеності лізингу, та Іншими факторами. Подальший розвиток лізингу, особливо в міжнародній сфері, може призвести до появи нових теорій та концепцій, оскільки існують певні лакуни у розумінні деяких властивостей лізингу.